Горе-рибалка
Я вже починав втрачати терпець, коли у двері подзвонили. Швиденько клацнув замком.
— Нарешті,— зрадів, угледівши Сашка Мартиненка, з яким ми зібралися йти на риболовлю.— Чому так довго? Запізнюємося!
Сашко відмахнувся:
— Встигнеш.
— Та ти що,— серджуся.— Через десять хвилин автобус відходить!
Сашко вдав, що не чує мене. Ніби це не до нього, а горохом об стіну.
— Вудки зібрав? — питає, оглядаючи мої снасті.
— Не забув. Це лише мисливці інколи поспішають на полювання без рушниць.
— Скільки?
— Що скільки?
— Вудок скільки?
— Чотири.
— А мені?
— По дві кожному.
Сашко задумався.
— А не мало?
— Вистачить! — розсердився я.— Ходімо.
Мартиненко категорично заявив:
— Поспішиш — людей насмішиш. Треба вдома все перевірити, щоб потім на річці за вухом не чухати.— І, подумавши, поцікавився: — Як з наживкою?
— В коробці.
— Коробка металева?
— Звичайно, від цукерок.
— А дірки є?
— Є. Для вентиляції.
— Давай поглянемо.
Я відкрив коробку, і з неї почали виповзати черв’яки
— Все в нормі,— похвалив мене Сашко. — Живі. Будуть вимахувати хвостами. Пильнуй, щоб коробки не переплутав. Не взяв із цукерками.
— Дурень я, чи що? — запитую і закидаю на плече вудки в чохлі.
Проте виявилось, що Мартиненка не так просто випхати з хати.
— Торбу на рибу взяв?
— Ось,— показую.
— Дай-но перевірю, чи немає дірки. А то ловитемемо, а вона спокійнісінько у воду тікатиме. Були випадки.
— Від мене нікуди не дінеться,— запевняю.— Прямо на сковорідку потрапить.
— Відро, звичайно, краще,— розмірковував Володька.
— А куди його всунемо?
— Вередливий ти,— важко зітхнув він.
Я від такого нахабства аж похлинувся.
— Морочиш мені голову, а інших обзиваєш,— заскреготів зубами.— Де твій рюкзак? Чи ти думаєш, що я твої речі на шиї носитиму?
— Не про мене мова,— поглянув Сашко на мене призирливо.— Перевірка, я тобі казав, не завадить. Іще згадаєш мене.
Помітивши, що я вже ладен полізти у бійку, поцікавився:
— Дощ буде чи ні?
— Синоптики обіцяють ясну погоду.
— Все може бути. Плащ узяв?
Плаща я, на жаль, не взяв. Довелося терміново лізти до гардероба.
— Усе? — питаю.
— Ні! Як із харчами?
— Не хвилюйся, вистачить.
— Конкретніше.
— Бутерброди. Чотири огірки. Помідори, котлети.
— Сіль узяв?
— Узяв.
— Сірники? — не вгавав Сашко.
— Навіщо?
— Вогнище розкласти. Одяг просушити, відігрітися.
Довелося взяти й сірники.
— Аптечка швидкої медичної допомоги є?
— Я остовпів.
— Хворіти не збираюся.
— На річці нежить або запалення легенів схопити швидше, ніж карася впіймати.
— Ти думаєш?
— Звичайно. Слухай старших.
Сашко був старший від мене на 16 днів. Він поліз до нашого столика і, висунувши шухляду, швиденько підібрав потрібні медикаменти.
— Ось оце,— показує,— від кашлю, а оце — від температури. Приймати три рази на день після їди по одній таблетці. Не переплутаєш?
Для переконливості він ще раз популярно пояснив, що і як робити. Розіклав таблетки мені по кишенях. Повчав він мене з таким виглядом, ніби був професором медицини.
— Сашку! — кажу тремтячим голосом.— Іще кілька хвилин — і твої лекції і таблетки від простуди мені будуть не потрібні.
Мартиненко здивувався:
— Чому?
— Знадобляться краплі від серця, а то й «швидку допомогу» доведеться викликати.
— Переживеш,— сказав він і опустив очі вниз.— Що в тебе на ногах?
— Черевики,— відповідаю.
— Надінь чоботи.
— У мене немає.
— Знайди.
Насилу його умовив, що ловити можна і в черевиках, що там річка, а не болото, і береги сухі.
Завдавши на плече рюкзак, я почав потроху тиснути на Сашка, щоб виштовхнути його в коридор.
Проте Сашко щосили опирався, щоразу вигадуючи нову причіпку.
Кинувши на підлогу речі, я схопив його за грудки.
— Так ми їдемо по рибу чи ні?
Мартиненко пручався, так що ґудзики посипалися.
— Я прийшов,— сказав він.— Я п-п-ри-йшов тобі сказати, що мене по рибу не відпускають.
І, грюкнувши дверима, пішов геть.
Під вікнами прохурчав автобус.
Комментариев нет:
Отправить комментарий